Legalnorms У липні 2013 року Банк звернувся до суду з позовом до ОСОБА_3 про звернення стягнення на предмет іпотеки шляхом продажу з прилюдних торгів за початковою ціною, визначеною на підставі оцінки майна суб’єктом оціночної діяльності на дату проведення прилюдних торгів в рахунок погашення заборгованості.
Позивач обґрунтовував заявлені вимоги тим, що в 2006 року між ним та ОСОБА_4 укладено кілька кредитних договорів, за умовами яких позичальник отримав кредит. З метою забезпечення виконання зобов’язань за цими договорами між Банком та ОСОБА_3 укладено договір іпотеки, предметом якої є квартира, яка належить ОСОБА_3 на праві власності.
Позивач зазначав, що позичальник та іпотекодавець не виконували зобов’язання за згаданими договорами, на вимоги банку не реагували, у зв’язку з чим утворилась заборгованість у розмірі 54 894, 56 грн, яку стягнуто на користь банку з ОСОБА_4 рішенням районного суду, що набрало законної сили, яке не виконано боржником.
Як на правові підстави позову Банк посилався на ст. 526, 530, 572, 575, 590, 1050, 1054 ЦК України, статті 1, 12, 33, 39, 40 Закону України «Про іпотеку».
Апеляційний суд, відмовляючи у задоволенні позову, виходив із того, що вартість іпотечного майна та сума заборгованості за кредитними договорами є неспівмірними через те, що заборгованість за кредитними договорами складає 48 673, 06 грн, а вартість предмета іпотеки визначена в договорі іпотеки в розмірі 170 000, 00 грн. Позивачем не надано до суду висновку суб’єкта оціночної діяльності/незалежного експерта про оцінку іпотечного майна та не заявлено клопотання про призначення відповідної судової експертизи. Крім того, під час розгляду справи в апеляційному суді встановлено, що ОСОБА_3 повністю сплатила суму заборгованості в розмірі 48 673, 06 грн, в рахунок якої банк станом на липень 2013 року просив звернути стягнення на предмет іпотеки.
Банк подав касаційну скаргу, просив скасувати рішення судів, справу передати на новий розгляд до суду першої інстанції.
Доводами касаційної скарги є те, що позивач звернувся в 2013 році до суду з вимогою до відповідача як майнового поручителя про звернення стягнення на предмет іпотеки не достроково, а після настання дати, встановленої в кредитних договорах. Рішення районного суду частково не виконано. На переконання заявника, апеляційний суд не звернув увагу на те, що протягом трьох років після встановленої кінцевої дати погашення кредиту позичальник користувався коштами, які зазнали знецінення, а банк так і не отримав повного задоволення своїх вимог.
ОСОБА_3 подала відзив на касаційну скаргу, у якому зазначила, що звернення стягнення на предмет іпотеки не відповідатиме вимогам співмірності, оскільки розмір заборгованості порівняно із вартістю предмета іпотеки є незначним, звернення стягнення на предмет іпотеки не є єдиним можливим способом захисту прав позивача в такому спорі. На думку ОСОБА_3, доводи касаційної скарги не спростовують обставин, викладених у рішенні апеляційного суду.
Справу разом із матеріалами касаційного провадження передано до Верховного Суду у січні 2018 року.
Критерії оцінки правомірності оскаржуваних судових рішень визначені в статті 213 ЦПК України (в редакції Закону України від 18 березня 2004 року № 1618-IV, далі – ЦПК України 2004 року), відповідно до яких рішення суду повинно бути законним і обґрунтованим.
Частиною третьою статті 39 Закону України «Про іпотеку» передбачено, що суд вправі відмовити у задоволенні позову іпотекодержателя про дострокове звернення стягнення на предмет іпотеки, якщо допущене боржником або іпотекодавцем, якщо він є відмінним від боржника, порушення основного зобов’язання чи іпотечного договору не завдає збитків іпотекодержателю і не змінює обсяг його прав.
Оскільки зазначене положення закону є оціночним, то суд має належним чином його мотивувати, співставити обставини справи зі змістом цього положення, визначити, чи не суперечить його застосування загальному змісту та призначенню права, яким урегульовано конкретні відносини (зокрема, про право на першочергове задоволення вимог за рахунок предмета застави), та врахувати загальні засади цивільного законодавства, зокрема принцип справедливості, добросовісності та розумності (пункт 6 частини першої статті 3 ЦК України).
Застосовуючи положення частини третьої статті 39 Закону України «Про іпотеку», для Верховного Суду є обов’язковою правова позиція, викладена у постанові Верховного Суду України від 4 листопада 2015 року
у справі № 6-340цс15, відповідно до якої законодавством не передбачено такої підстави для відмови в задоволенні позову про звернення стягнення на предмет іпотеки як неспівмірність заборгованості за основним зобов’язанням з вартістю майна, переданого в іпотеку в рахунок забезпечення належного його виконання. Зазначене може бути враховано лише в разі, якщо порушенням основного зобов’язання іпотекодержателю не завдано збитків.
За обставинами справи, встановленими судами першої та апеляційної інстанцій, загальна сума заявленої у позові заборгованості на 2013 рік за кредитами, забезпеченими іпотекою, становила 48 673, 06 грн, у т.ч. тіло, відсотки, пеня.
Апеляційним судом встановлено, що ОСОБА_3 повністю сплатила суму заборгованості у розмірі 48 673, 06 грн, в рахунок якої банк станом на 2013 рік просив звернути стягнення на предмет іпотеки.
Також ОСОБА_4 у період з 22 вересня 2011 року, здійснив часткове виконання рішення районного суду від листопада 2011 року суду і станом на листопад 2016 року заборгованість ОСОБА_4 перед Банком становила сумарно 8 145, 83 грн.
Таким чином, у процентному співвідношенні розмір непогашеної заборгованості становить приблизно 4, 79 % від вартості предмета іпотеки, визначеної сторонами в договорі у розмірі 170 000, 00 грн.
На переконання Верховного Суду, порушення іпотекодавцем основного зобов’язання не завдає збитків іпотекодержателю і не змінює обсяг його прав, оскільки позичальник та іпотекодавець у справі є відмінними, при цьому іпотекодавцем вчинялися дії на погашення заборгованості у розмірі, що є співмірним до розміру боргових зобов’язань позичальника, а звернення стягнення на предмет іпотеки в цій справі не є єдиним можливим способом захисту порушених прав кредитора, який призводитиме до відновлення його порушених прав та перебуватиме у межах здійснення цивільних прав.
Хоча законодавством безпосередньо не визначено такої підстави для відмови в задоволенні позову про звернення стягнення на предмет іпотеки, як неспівмірність заборгованості за основним зобов’язанням з вартістю майна, переданого в іпотеку в рахунок забезпечення належного його виконання, Верховний Суд, переглядаючи рішення апеляційного суду, враховує конкретні обставини цієї справи, застосовує загальні засади цивільного права – принцип справедливості, добросовісності та розумності, а також керується однією з аксіом цивільного судочинства: «Placuit in omnibus rebus praecipuum esse iustitiae aequitatisque quam stricti iuris rationem», що означає: «У всіх юридичних справах правосуддя й справедливість мають перевагу перед строгим розумінням права». З урахуванням викладеного, Суд вважає за необхідне та доцільне погодитись із висновком апеляційного суду про те, що позовні вимоги банку про звернення стягнення на предмет іпотеки не підлягають задоволенню, оскільки вартість предмета іпотеки, визначена в договорі іпотеки, є значно більшою за несплачену частину заборгованості за кредитними зобов’язаннями.
Верховний Суд наголошує, що застосовуваний спосіб захисту цивільних прав та інтересів позивача має відповідати критерію ефективності відновлення порушеного права, що є неприпустимим в разі запровадження істотного дисбалансу між правами та інтересами особи, яка просить застосувати такий спосіб захисту, та правами й інтересами іншої особи, стосовно якої такі примусові заходи належить застосувати. В разі встановлення істотного дисбалансу між правами й інтересами сторін спору, що матиме місце у спірних правовідносинах в разі задоволення поданого позову, Суд встановлює порушення меж здійснення цивільних прав, оскільки в діях позивача наявні ознаки зловживання своїм правом.
Доводи заявника щодо знецінення грошових коштів за період користування позичальником кредитними коштами зазначених висновків суду не спростовують, оскільки не мають правового значення для вирішення судом питання про наявність підстав для звернення стягнення на предмет іпотеки.
В задоволенні касаційної скарги – відмовлено.
судове рішення: http://www.reyestr.court.gov.ua/Review/77181170
