Органи опіки та піклування надають згоду на відчуження будинку, квартири, лише якщо таке відчуженння здійснюється батьками або особами, які їх замінюють (висновок ВС у справі 385/1598/18)

Предметом позову було визнання договору дарування недійсним з тих підстав, що він укладений без надання дозволу органу опіки та піклування, оскільки у будинку зареєстрована малолітня дитина.

Позовні вимоги обгрунтовані тим, що приватний нотаріус посвідчила та зареєструвала в Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно договір дарування житлового будинку з господарсько-побутовими спорудами, укладений між бабою дитини та ОСОБОЮ4. В приміщення була зареєстрована малолітня дитина.

На думку позивача оспорюваний договір дарування підлягає визнанню недійсним, оскільки обмежує права та законні інтереси дитини на житло, позбавляючи її права користування житловим приміщенням, вчиненого без дозволу органу опіки та піклування, що завдає істотної шкоди її фізичному та розумовому розвитку та суперечить моральним засадам суспільства, а порушені права дитини підлягають відновленню.

Суд першої та апеляційної інстанції позовні вимоги задовільнив. Відповідач звернувся з касаційною скаргою.

Висновки Верховного Суду за результатами розгляду касаційної скарги: 

Відповідно до частини другої статті 177 СК України батьки малолітньої дитини не мають права без дозволу органу опіки та піклування вчиняти такі правочини щодо її майнових прав: укладати договори, які підлягають нотаріальному посвідченню та (або) державній реєстрації, в тому числі договори щодо поділу або обміну житлового будинку, квартири; видавати письмові зобов`язання від імені дитини; відмовлятися від майнових прав дитини.

Згідно з частинами четвертою, п`ятою статті 177 СК України орган опіки та піклування проводить перевірку заяви про вчинення правочину щодо нерухомого майна дитини та надає відповідний дозвіл, якщо в результаті вчинення правочину буде гарантоване збереження права дитини на житло.

Відповідно до частини шостої статті 203, частини першої статті 215 ЦК України правочин, що вчинений батьками (усиновлювачами) і суперечить правам та інтересам їхніх малолітніх, неповнолітніх чи непрацездатних дітей, може бути визнаний судом недійсним. Такий правочин є оспорюваним.

Отже, вчинення батьками неповнолітньої дитини певного правочину за відсутності попереднього дозволу органу опіки та піклування порушує установлену статтею 177 СК України заборону. Правочин, що вчинений батьками (усиновлювачами) стосовно нерухомого майна, право власності на яке чи право користування яким мають діти, за відсутності обов`язкового попереднього дозволу органу опіки та піклування може бути визнаний судом недійсним (частина шоста статті 203, частина перша статті 215 ЦК України) за умови, якщо буде встановлено, що оспорюваний правочин суперечить правам та інтересам дитини, звужує обсяг існуючих майнових прав дитини та/або порушує охоронювані законом інтереси дитини, зменшує або обмежує права та інтереси дитини щодо жилого приміщення, порушує гарантії збереження права дитини на житло. Сам по собі факт відсутності обов`язкового попереднього дозволу органу опіки та піклування на укладення оспорюваного правочину не є безумовною підставою для визнання його недійсним.

Відповідний правовий висновок викладений у постанові Верховного Суду   від 20 березня 2019 року у справі № 1612/2343/12, провадження № 61-6301св18.

Системне тлумачення  вказаних вище норм матеріального права дає підстави дійти висновку, що органи опіки та піклування надають згоду на відчуження будинку, квартири, якщо таке відчуженння здійснюється батьками або особами, які їх замінюють.

Верховний Суд виходить з того, відповідач є бабою малолітньої, яка зареєстрована у спірному будинку, та не є особою, що замінює її батьків, тобто не зобов`язана утримувати та забезпечувати малолітню особу. Тому  суди першої та апеляційної інстанції дійшли необґрунтованого висновку про задоволення позову, оскільки для укладення відповідачем оспорюваного договору дарування будинку згоди органу опіки і піклування не вимагається.

Постанова      у справі №        
№ 385/1598/18 від 10.02.2021 року ,   
провадження№ 61-12954св19            

Детальніше за посиланням: https://reyestr.court.gov.ua/Review/95067051

Please follow and like us:

СТЯГНЕННЯ КОШТІВ ЗА ДОГОВОРОМ ПОЗИКИ

При вирішенні питання про стягнення заборгованості  за договором позики з урахуванням розписки, яка підтверджує передач коштів, Суди мають дослідити:

  • виявляти справжню правову природу укладеного договору, незалежно від найменування документа,
  • наявність в договорі позики посилання на додатки (розписку  чи заявою про отримання грошових коштів)
  • надати правової оцінки тому, чи були передані позичальнику у день укладення договору грошові кошти, так як згідно з положеннями статті 1046 ЦК України договір позики є укладеним з моменту передання грошей або інших речей, визначених родовими ознакам
  • чи є розписка/заява про отримання коштів підтвердження надання позики саме за цим договором

детальніше: ВС https://reyestr.court.gov.ua/Review/82914990

Please follow and like us:

Відносини з фактичного користування земельною ділянкою без укладеного договору оренди – позиція ВС

Позивач звернувся  з позовом до суду  про стягнення відповідача збитки в грошовій формі, які завдані внаслідок неодержання доходів за фактичне використання земельної ділянки

Суди І та ІІ  інстанцій позов задовільнили, виходячи  з того, що право власності територіальної громади на земельну ділянку, на якій розташовані будівлі, що належать відповідачу є доведеним та відповідає закону, відповідач безпідставно (без договору оренди) використовує земельну ділянку, що позбавило позивача права на отримання доходу у вигляді  орендної плати.

Касаційний цивільний суд ВС не погодився з висновками попередніх інстанцій.

Зазначив, що обґрунтовуючи позивні вимоги про стягнення коштів за фактичне користування земельною ділянкою, на якій розміщено об`єкт нерухомого майна відповідача, як на правову підставу задоволення позову послалася на статті 22, 1166 Цивільного Кодексу України, статтю 156 Земельного Кодексу  України, норми Порядку визначення та відшкодування збитків власникам землі та землекористувачам, затвердженого Постановою КМУ від 19.04.1993 р. № 284, які регулюють правовідносини з відшкодування збитків, в тому числі землекористувача.

ВС роз’яснив, що за змістом приписів глав 82 і 83 Цивільного Кодексу  України для деліктних зобов`язань, які виникають із заподіяння шкоди майну, характерним є, зокрема, зменшення майна потерпілого, а для кондикційних – приріст майна в набувача без достатніх правових підстав. При цьому вина заподіювача шкоди є обов`язковим елементом настання відповідальності в деліктних зобов`язаннях. У той же час для кондикційних зобов`язань вина не має значення, оскільки важливим є сам факт неправомірного набуття (збереження) майна однією особою за рахунок іншої.

Обов`язок набувача з повернення потерпілому безпідставно набутого (збереженого) майна чи відшкодування його вартості не є заходом (видом) відповідальності, оскільки набувач зобов`язується повернути тільки майно, яке безпідставно набув (зберігав), або вартість цього майна.

Предметом позову у справі є стягнення з власника нерухомого майна коштів за фактичне користування земельною ділянкою, на якій розміщено об`єкт нерухомого майна.

ВС зауважив, за таких обставин відсутні підстави для застосування до спірних правовідносин приписів чинного законодавства України про відшкодування шкоди (збитків) власникам земельних ділянок, оскільки до моменту оформлення власником об`єкта нерухомого майна права оренди земельної ділянки, на якій розташований цей об`єкт, відносини з фактичного користування земельною ділянкою без укладеного договору оренди та недоотримання її власником доходів у вигляді орендної плати є за своїм змістом кондикційними.

Тому відповідач, як фактичний користувач земельної ділянки, що без достатньої правової підстави за рахунок власника цієї ділянки зберіг у себе кошти, які мав заплатити за користування нею, зобов`язаний повернути ці кошти власнику земельної ділянки на підставі частини першої статті 1212 ЦК України

Детальніше: Постанова від 23.12.2020 у справі № 184/2049/16-ц.

Please follow and like us:

Іноді новини судової практики є сумними

Ось, наприклад, всім відомо, що наша держава прагне до діджиталізація (англ.digitization — переведення інформації в цифрову форму). Всі прагнуть? – Ось відповідь з ухвали суду:

Згідно ч. 1 ст. 164 Господарського процесуального кодексу України до позовної заяви додаються документи, які підтверджують: сплату судового збору у встановлених порядку і розмірі, або документи, які підтверджують підстави звільнення від сплати судового збору.

Згідно  ч. 1 ст. 3 Закону України “Про судовий збір” судовий збір справляється, зокрема, за подання до суду позовної заяви та іншої заяви, передбаченої процесуальним законодавством.

Судовий збір справляється у відповідному розмірі від прожиткового мінімуму для працездатних осіб, встановленого законом на 1 січня календарного року, в якому відповідна заява або скарга подається до суду, – у відсотковому співвідношенні до ціни позову та у фіксованому розмірі. (ст. 4 Закону)

Відповідно до ст. 7 Закону України “Про Державний бюджет України на 2020 рік”             прожитковий мінімум у 2020 році на одну особу в розрахунку на місяць для працездатних осіб з 1 січня 2020 року складає 2102,00 грн.

За подання до господарського суду позовної заяви майнового характеру справляється судовий збір у розмірі 1,5 відсотка ціни позову але не менше 1 розміру прожиткового мінімуму для працездатних осіб і не більше 350 розмірів прожиткового мінімуму для працездатних осіб.

Докази про сплату судового збору повинні подаватись в оригіналі, оскільки копії цих документів не можуть бути належним доказом сплати судового збору.

У випадку сплати судового збору в електронному вигляді платіжне доручення також повинно бути завірене печаткою установи банку через який був здійснений відповідний платіж.

Натомість, позивачем до матеріалів позовної заяви додана лише ксерокопія платіжного доручення про сплату судового збору. 

деталі за посиланням : http://reyestr.court.gov.ua/Review/91496564

Please follow and like us:

Збільшення розміру ≠ кількості позовних вимог


Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного господарського суду у справі №  922/404/19 постановою від 09 липня 2020 року визначив – під збільшенням або зменшенням розміру позовних вимог слід розуміти відповідно збільшення або зменшення кількісних показників за тією ж самою вимогою, яку було заявлено в позовній заяві. Збільшено (чи зменшено) може бути лише розмір вимог майнового характеру. Під збільшенням розміру позовних вимог не може розумітися заявлення ще однієї чи кількох вимог, додатково до викладених у позовній заяві. Неправомірно під виглядом збільшення розміру позовних вимог висувати нові вимоги, які не були зазначені у тексті позовної заяви.

Короткий зміст Постанови:

Відповідно до статті 45 Господарського процесуального кодексу України сторонами в судовому процесі – позивачами і відповідачами – можуть бути особи, зазначені у статті 4 цього Кодексу.

Позивачами є особи, які подали позов або в інтересах яких подано позов про захист порушеного, невизнаного чи оспорюваного права або охоронюваного законом інтересу.

Відповідачами є особи, яким пред`явлено позовну вимогу .

Відповідач за своєю суттю є особою, яка за позовною заявою позивача притягається до відповідальності за порушення чи оспорювання її прав та охоронюваних законом інтересів, а також у передбачених законом випадках, й інші особи, на адресу яких спрямована вимога позивача, яка знайшла своє аргументування та вираження у відповідній позовній заяві, тобто між позивачем та відповідачем має існувати правовий зв`язок щодо предмету позову, обумовлений певними господарськими правовідносинами.

Згідно зі статтею 162 Господарського процесуального кодексу України у позовній заяві позивач викладає свої вимоги щодо предмета спору та їх обґрунтування. Позовна заява повинна містити, зокрема, зміст позовних вимог: спосіб (способи) захисту прав або інтересів, передбачений законом чи договором, або інший спосіб (способи) захисту прав та інтересів, який не суперечить закону і який позивач просить суд визначити у рішенні; якщо позов подано до кількох відповідачів – зміст позовних вимог щодо кожного з них; виклад обставин, якими позивач обґрунтовує свої вимоги; зазначення доказів, що підтверджують вказані обставини; правові підстави позову. У позовній заяві можуть бути вказані й інші відомості, необхідні для правильного вирішення спору.

Отже, позовом у процесуальному сенсі є звернення до суду з вимогою про захист своїх прав та інтересів, який складається із двох елементів: предмета і підстави позову.

Під предметом позову розуміється певна матеріально-правова вимога позивача до відповідача, стосовно якої позивач просить прийняти судове рішення. Підставу позову становлять обставини, якими позивач обґрунтовує свої вимоги щодо захисту права та охоронюваного законом інтересу.

Відтак зміна предмета позову означає зміну вимоги, з якою позивач звернувся до відповідача, а зміна підстав позову – це зміна обставин, на яких ґрунтується вимога позивача.

Статтею 46 Господарського процесуального кодексу України визначено процесуальні права та обов`язки сторін.

Крім прав та обов`язків, визначених у статті 42 цього Кодексу:

1) позивач вправі відмовитися від позову (всіх або частини позовних вимог), відповідач має право визнати позов (всі або частину позовних вимог) – на будь-якій стадії судового процесу;

2) позивач вправі збільшити або зменшити розмір позовних вимог – до закінчення підготовчого засідання або до початку першого судового засідання, якщо справа розглядається в порядку спрощеного позовного провадження;

3) відповідач має право подати зустрічний позов у строки, встановлені цим Кодексом.

До закінчення підготовчого засідання позивач має право змінити предмет або підстави позову шляхом подання письмової заяви. У справі, що розглядається за правилами спрощеного позовного провадження, зміна предмета або підстав позову допускається не пізніше ніж за п`ять днів до початку першого судового засідання у справі.

Під збільшенням або зменшенням розміру позовних вимог слід розуміти відповідно збільшення або зменшення кількісних показників за тією ж самою вимогою, яку було заявлено в позовній заяві. Збільшено (чи зменшено) може бути лише розмір вимог майнового характеру. Під збільшенням розміру позовних вимог не може розумітися заявлення ще однієї чи кількох вимог, додатково до викладених у позовній заяві. Неправомірно під виглядом збільшення розміру позовних вимог висувати нові вимоги, які не були зазначені у тексті позовної заяви.

Така ж правова позиція викладена в постановах Верховного Суду від 10.12.2019 у справі 923/1061/18, від 19.12.2019 у справі № 925/185/19, від 23.01.2020 у справі №    925/186/19).

Як встановлено судом апеляційної інстанції, за змістом позовної заяви в первинній редакції, позивач просив суд розірвати договір відступлення права вимоги.

Після збільшення позовних вимог позивач доповнив позов двома вимогами такого змісту:

– здійснити тлумачення змісту договору дарування акцій

– визнати станом право власності за договором дарування акцій.

Судом встановлено, що підставою позову в частині розірвання договору відступлення права вимоги є нездійснення новим кредитором оплати за відступлене первісним кредитором право вимоги. Доказами, якими позивач обґрунтовує позов в первісній редакції, є сам договір відступлення права вимоги, відсутність підписаного між позивачем та відповідачем акту приймання-передачі, а також додаткова угода №1 до договору відступлення права вимоги від і угода про зміну сторони в договорі про відступлення права вимоги.

Підставами позову у частині збільшення розміру позовних вимог (про тлумачення змісту договору дарування іменних акцій у кількості  та про визнання за позивачем права власності на дані акції, які знаходяться в залежності між собою як основна та похідна позовні вимоги) є укладення між договору дарування іменних акцій та наявність у змісті даного договору в контексті норм законодавства неясностей та суперечностей щодо моменту переходу права власності на іменні акції, які є предметом договору, від дарувальника до обдарованої особи. Доказами, якими позивач обґрунтовує позов у збільшеній частині є договір дарування від 07.09.2006, договір дарування від 18.11.2006, договір дарування від 19.12.2006, статут, сертифікати іменних акцій серії, протоколи загальних зборів, протокол установчих зборів, витяг з Єдиного державного реєстру юридичних осіб, фізичних осіб-підприємців та громадських формувань щодо, розпорядження Державної комісії з цінних паперів та фондового ринку.

Отже, як встановлено судом апеляційної інстанції позовні вимоги у збільшеній його частині жодним чином не пов`язані, ані з предметом, ані з підставами позову в первісній редакції. При цьому заява позивача про збільшення позовних вимог є фактично поданням окремого позову із іншим предметом та підставами позову, що виключає можливість розгляду поданої позивачем заяви в якості збільшення розміру заявлених позовних вимог.

Відповідно до частини першої статті 173 Господарського процесуального кодексу України в одній позовній заяві може бути об`єднано декілька вимог, пов`язаних між собою підставами виникнення або поданими доказами, основні та похідні позовні вимоги.

Однак, таке об`єднання позовних вимог можливе саме в одній позовній заяві  при зверненні з позовом до суду, а не шляхом подання нового самостійного позову з додатковими похідними вимогами після порушення провадження у справі для його спільного розгляду з первісним позовом.

Можливість об`єднання декількох позовних вимог шляхом подання заяви про збільшення розміру позовних вимог до вже поданого позову чинним Господарським процесуальним кодексом України не передбачено.  

При цьому, судом апеляційної інстанції встановлено, що вимоги, викладені у заяві про збільшення позовних вимог, не є похідними від вимог позову в первісній редакції, оскільки задоволення позову щодо тлумачення договору дарування  іменних акцій та визнання права власності на дані акції за позивачем жодним чином не залежить від задоволення вимоги про розірвання договору уступки права вимоги.

детальніше:
http://reyestr.court.gov.ua/Review/90388304

Please follow and like us:

Перспективи контролю над тов на законодавчому рівні

16.06.2020 Верховна Рада України ухвалила у першому читанні  законопроект № 2493 про акціонерні товариства, яким запроваджуються:

— проведення загальних зборів акціонерного товариства із застосуванням електронного голосування;
— запровадження вимог до корпоративного управління професійних учасників фондового ринку;
— удосконалення питання відповідальності посадових осіб АТ шляхом запровадження механізму відшкодування ними збитків, встановлення нових обмеженнь щодо зайняття посад в акціонерному товаристві та умов дострокового припинення повноважень посадових осіб АТ у разі спричинення ними  збитків  товариству

Не менш цікавими є норми щодо запровадження  механізму обліку часток товариств з обмеженою та додатковою відповідальністю в обліковій системі Центрального депозитарію цінних паперів – поки що – за рішенням учасників/засновників.

Але, маємо розуміти, що це – другий крок встановлення засобів контролю  (перший – сумнозвісна реєстрація бенефіціарів, яка шкутильгає  на обидві ноги) над такою, поки що зручною (для учасників) організаційно-правовою формою, як товариство з обмеженою відповідальністю.  

Наступний очікуваний крок – редагування цієї норми (((( та виключення «за рішенням учасників/засновників» та запровадження таким шляхом тотального контролю – «механізму обліку часток товариств з обмеженою та додатковою відповідальністю».

В першому читанні маємо таке формулювання «Облікова система часток товариств з обмеженою та додатковою відповідальністю (далі – облікова система часток) – сукупність інформації, записів про частки товариств з обмеженою та додатковою відповідальністю (вид, номінальна вартість і кількість, обмеження обігу тощо) на рахунках власників таких часток; інформації про товариство; про власників часток; про обмеження прав власників; про осіб, уповноважених власниками (управителів, заставодержателів, інших осіб, наділених відповідними правами щодо часток); інша передбачена законодавством інформація.

Вимоги до переліку документів, що подаються товариством Центральному депозитарію, встановлюються Комісією.

 Факт набуття і припинення прав на частки, обмеження прав на частки фіксуються в обліковій системі часток. У обліковій системі часток.

Вимоги до інформації, яка вноситься до облікової системи часток, встановлюються Центральним депозитарієм за погодженням з Комісією.»

«Облік часток товариства з обмеженою та додатковою відповідальністю (далі – товариство) здійснюється Центральним депозитарієм в порядку, встановленому законодавством, у разі прийняття засновниками або учасниками товариства відповідного рішення…»

Добре це чи ні – напряму залежатиме і від самих «механізмів», розробку яких покладено на Національної комісії з цінних паперів та фондового ринку та Центральний депозитарій. Тому, виходячи з практики – сподіватись на прості та зручні системи обліку та вимоги для допуску Товариств з метою обліку часток не приходиться.

Із позитивного – запровадження «ескроу» рахунків – які значно мінімізують ризики зміни учасників  ТОВ.

Please follow and like us:

Припинення права особи на частку в спільному майні в усякому випадку не повинно завдати істотної шкоди інтересам співвласника та членам його сім`ї.

Позивач звернулася до суду з позовом про  припинення права власності та визнання права власності на 1/4 частину квартири зі сплатою відповідачу компенсації вартості частки . В обґрунтування позову зазначено, що позивач на підставі свідоцтва про право на спадщину став власником 3/4 частин квартири. Частка 1/4 належить відповідачу.

Оскільки частка відповідача є незначною й виділу не підлягає, а спільне проживання є неможливим, позивач запропонув відповідачу компенсувати вартість частки в квартирі, проте відповідач не погодився. Що стало підставою для звернення до суду.

Сума запропонованої компенсації  внесена позивачем на депозитний рахунок суду.

Відповідач подав зустрічний позов про усунення перешкод у користуванні житловим приміщенням і вселення в квартиру, посилаючись на чинення первісним позивачем  перешкод у користуванні належною  1/4 частини майна.

Рішенням суду першої інстанції задоволено зустрічний позов, у задоволенні первісного позову відмовлено повністю. Апеляційна інстанція залишила рішення суду попередньої інстанції без змін. Результати розгляду касаційної скарги: касаційна скарга задоволенню не підлягає.

Мотиви, з яких виходив Верховний Суд

Згідно з частинами четвертою, п`ятою статті 41 Конституції України ніхто не може бути протиправно позбавлений права власності. Право приватної власності є непорушним. Примусове відчуження об`єктів права приватної власності може бути застосоване лише як виняток з мотивів суспільної необхідності, на підставі і в порядку, встановлених законом, та за умови попереднього і повного відшкодування їх вартості.

Аналогічна за змістом норма міститься в статті 321 ЦК України.

Частиною першою статті 365 ЦК України передбачено підстави, за наявності яких, суд може задовольнити позов про припинення права особи на частку у спільному майні, а саме: частка є незначною і не може бути виділена у натурі, річ є неподільною, спільне володіння і користування майном є неможливим, таке припинення не завдасть істотної шкоди інтересам співвласника та членам його сім`ї. Суд постановляє рішення про припинення права особи на частку у спільному майні за умови попереднього внесення позивачем вартості цієї частки на депозитний рахунок суду.

Аналіз указаних норм дає підстави для висновку, що припинення права особи на частку в спільному майні поза її волею за рішенням суду на підставі позову інших співвласників (співвласника) можливе за наявності хоча б однієї з чотирьох передбачених частиною першою статті 365 ЦК України підстав, проте таке припинення в усякому випадку не повинно завдати істотної шкоди інтересам співвласника та членам його сім`ї, і за умови попереднього внесення позивачем вартості цієї частки на депозитний рахунок суду.

При цьому, висновок про істотність шкоди, яка може бути завдана співвласнику, вирішується в кожному конкретному випадку з урахуванням обставин справи та об`єкта, який є спільним майном.

Позивач вказала, що частка відповідача є незначною і не може бути виділена в натурі, спільне володіння і користування майном є неможливим.

У зв`язку з пред`явленням позову про припинення права власності, позивач також виконала умову щодо попереднього внесення на депозитний рахунок суду компенсації вартості частки у квартирі, що належить відповідачу.

ВС відмітив, що доводи позивача  про неможливість виділу в натурі належної відповідачу 1/4 частини спірної   квартири та неможливість спільного користування квартирою є обґрунтованими, однак відповідно до частини третьої статті 10 ЦПК України, частини першої статті 60 ЦПК України у редакції, чинній на час вирішення справи судами першої й апеляційної інстанцій, позивач не надала суду доказів того, що припинення права відповідача  на її частку не завдасть істотної шкоди її інтересам як співвласника та членам сім`ї останньої.

Як встановлено судом та підтверджено матеріалами справи й не спростовано позивачем, відповідач   не має іншого житла, крім 1/4 частки у квартирі

Натомість, позивач має у приватній власності інше житло.

Встановивши, що відповідач   іншого житла, крім спірної квартири не має, а компенсація вартості  є незначною, суд першої інстанції, з яким погодився й апеляційний суд, дійшов правильного висновку про те, що припинення права власності відповідача на 1/4 частку квартири завдасть істотної шкоди її інтересам як співвласника.

Доводи касаційної скарги правильності висновків судів не спростовують, оскільки сама по собі наявність однієї з обставин, передбачених пунктами 1-3 частини першої статті 365 ЦК України, за умови встановлення, що припинення права власності відповідача на частку у спільному майні може завдати істотної шкоди її інтересам як співвласника та членам його сім`ї, не може бути підставою для задоволення позову.

З урахуванням вказаного вище, колегія суддів вважає за необхідне залишити касаційну скаргу без задоволення, а оскаржувані судові рішення  без змін, оскільки такі рішення є законними та обґрунтованими, а доводи касаційної скарги висновків судів не спростовують.

Джерело: http://www.reyestr.court.gov.ua/Review/83105519

Please follow and like us:

Щодо можливості існування кількох виконавчих проваджень щодо одного боржника

Велика Палата Верховного Суду виcловила позицію, що правило, передбачене ч. 1 ст. 30 Закону України від 2 червня 2016 року No 1404-VIII «Про виконавче провадження» – одне виконавче провадження про примусове виконання щодо одного боржника незалежно від кількості судових рішень та юрисдикцій та незалежно від кількості стягувачів, діє лише стосовно державних виконавців.

Приватний виконавець не зобов’язаний передавати виконавчий документ чи виконавче провадження для виконання тому державному чи приватному виконавцеві, який перший відкрив виконавче провадження щодо боржника, для виконання кількох рішень щодо одного боржника у рамках зведеного виконавчого провадження.

У випадку платоспроможності боржника одночасна наявність проваджень на виконанні декількох виконавців також не порушує прав та законних інтересів стягувачів. Якщо ж коштів боржника не вистачає – до нього повинні бути застосовані процедури визначені  Законом України «Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом».

У постанові ВП ВС також відзначила, що передбачені статтями 45, 46 Закону України «Про виконавче провадження» правила розподілу стягнутих з боржника грошових сум та черговості задоволення вимог стягувачів підлягають застосуванню в межах одного конкретного виконавчого провадження, а не загалом до всіх виконавчих проваджень, відкритих щодо боржника.

Детальніше: Постанова Великої Палати Верховного Суду від 5 грудня 2018 року у справі No 904/7326/17 (провадження No 12-197гс18).
http://www.reyestr.court.gov.ua/Review/78534731

Please follow and like us:

Обставини справи:

Заявник звернувся до суду з заявою про зміну способу виконання рішення районного суду за яким  було витребувано у боржника  автомобіль та причіп до нього, в зв’язку з відсутність  у боржника витребовуваного майна, що призводить до неможливості виконання судового рішення.

Суд першої інстанції задовольнив заяву та змінив порядок виконання рішення у справі.

Апеляційний суд не погодився рішенням суду першої інстанції відзначивши, що суд першої інстанції приймаючи рішення про зміну способу виконання судового рішення з повернення майна на стягнення його вартості, фактично змінив рішення суду та самостійно застосував інший спосіб захисту порушеного права позивача, передбачений статтею 16 ЦК України.

Справа була передана на розгляд касаційної інстанції.

Касаційна скарга мотивована тим, що апеляційний суд залишив поза увагою вимоги статті 217 ЦПК України (в чинній на час розгляду справи судами редакції), за якою суд, який ухвалив рішення, може визначити порядок його виконання, надати відстрочку або розстрочити виконання, вжити заходів для забезпечення його виконання, про що зазначає в рішенні, та дійшов помилкового висновку, що суд першої інстанції змінив рішення суду по суті самостійно змінивши спосіб захисту, передбачений статтею 16 ЦК України, оскільки районний суд тільки змінив порядок виконання рішення суду, що   відповідає вимогам статей 217, 373 ЦПК України (в чинній на час розгляду справи судами редакції) та статей 18, 33 Закону України «Про виконавче провадження».

Оскільки законодавець в частині другій статті 373 ЦПК України посилається на порядок розгляду питання про зміну порядку виконання рішення суду, що передбачений частиною першою цієї статті, то, на думку касанта, відсутність присудженого майна в натурі є безпосередньою та прямою підставою для зміни порядку виконання рішення суду.

Колегія суддів дійшла висновку, що касаційна скарга задоволенню не підлягає з огляду на наступне.

У частині другій статті 373 ЦПК України (в чинній на час розгляду справи судами редакції) зазначено, що за наявності обставин, що ускладнюють виконання судового рішення або роблять його неможливим, за заявою сторони виконавчого провадження, за заявою виконавця, поданою на підставі заяви сторони виконавчого провадження, або за заявою державного виконавця, поданою з власної ініціативи у випадку, передбаченому Законом України «Про гарантії держави щодо виконання судових рішень», суд, який видав виконавчий документ, розглядає питання про встановлення або зміну способу і порядку виконання рішення.

Аналіз наведеної норми права дає підстави для висновку, що суд може змінити чи встановити спосіб і порядок виконання судового рішення лише у виняткових випадках, за наявності обставин, що ускладнюють його виконання за умови надання достатніх доказів наявності таких обставин.

Поняття «спосіб» і «порядок» виконання судового рішення мають спеціальне значення, яке реалізується у виконавчому провадженні.

Вони означають визначену рішенням суду послідовність і зміст вчинення виконавчих дій державним виконавцем.

Спосіб виконання судового рішення – це спосіб реалізації та здійснення способу захисту, встановленого статтею 16 ЦК України.  Тому під зміною способу виконання рішення суду необхідно розуміти прийняття судом нових заходів для реалізації рішення у разі неможливості його виконання у раніше встановлений спосіб.

Отже, задоволення заяви про зміну способу і порядку виконання рішення суду про витребування з володіння боржника автомобіля та причіпа до нього на стягнення грошових коштів у розмірі їх вартості фактично змінює рішення суду по суті та спосіб захисту, передбачений статтею 16 ЦК України.

Враховуючи викладене, суд апеляційної інстанції дійшов обґрунтованого висновку про відсутність правових підстав для задоволення заяви про зміну способу виконання рішення суду, оскільки цим буде змінено саме рішення суду по суті, а не спосіб його виконання, правильно застосувавши при цьому норми статті 373 ЦПК України (в чинній на час розгляду справи судами редакції).

Наведені  у  касаційній скарзі аргументи зводяться до незгоди з висновками суду.

Детальніше: постанова від 10.06.2019 у справі № 350/426/16-ц).

Please follow and like us:

21 червня 2019 року набув чинності ЗАКОН УКРАЇНИ Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо надання відпустки усиновлювачам при усиновленні дитини-сироти, дитини, позбавленої батьківського піклування

Зокрема Законом викладено в новій редакції статтю 182. Кодексу Законів про працю.

Відтепер працівникам, які усиновили дитину з числа дітей-сиріт або дітей, позбавлених батьківського піклування, надається одноразова оплачувана відпустка у зв’язку з усиновленням дитини тривалістю 56 календарних днів (70 календарних днів – при усиновленні двох і більше дітей) без урахування святкових і неробочих днів після набрання законної сили рішенням суду про усиновлення дитини. Така відпустка надається за умови, що заява про надання відпустки надійшла не пізніше трьох місяців з дня набрання законної сили рішенням суду про усиновлення дитини.

У разі усиновлення дитини (дітей) подружжям зазначена відпустка надається одному з подружжя на їх розсуд.

Джерело : https://zakon.rada.gov.ua/laws/show/2728-viii

Please follow and like us: